Музей просто неба в Пирогові

Пирогів, а не «Пирогово»

Офіційно музей називається Національним музеєм народної архітектури та побуту України, але кияни здавна кажуть просто «Пирогів» — за назвою сусіднього колишнього села на південній околиці міста. Поширена назва «Пирогово» — калька з російської; правильно українською — Пирогів, а самі мешканці колись звали село ще й Пирогівкою чи Пирожовом. Уперше воно згадується 1627 року як володіння Києво-Печерської лаври, а до складу Києва увійшло в другій половині XX століття.

Як створювали музей

Ідея київського скансену визріла в 1960-х: 14 серпня 1965 року газета «Літературна Україна» опублікувала відкритий лист відомих учених і діячів культури про потребу створити музей народної культури. 6 лютого 1969 року Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову про заснування музею. Його фундатором вважають тодішнього віцепрем'єра і голову Товариства охорони пам'яток Петра Тронька, який особисто обрав місце і домігся відведення землі. Генеральний план розробили київські містобудівники разом з архітектором Валерієм Романовим; 1970 року його затвердив уряд.

Сім років науковці їздили селами, розбирали хати, церкви і вітряки, перевозили їх до Києва і заново складали на пагорбах біля Пирогова. Справа не всім подобалася: Тронько згадував, як перший секретар ЦК Володимир Щербицький, дізнавшись про розібраний вітряк, що його везли повз будівлю ЦК, дорікнув йому, що той «возить мотлох». «Ви колись мені за цей мотлох спасибі скажете», — відповів Тронько. Перших відвідувачів музей прийняв 1976 року, а 2008-го отримав статус національного.

Україна в мініатюрі

На 133 гектарах з пагорбами, ярами, полями й дібровами розташовано близько 300 пам'яток народного будівництва XVI–XX століть. Вони згруповані в експозиції за історико-етнографічними регіонами — Середня Наддніпрянщина, Полтавщина і Слобожанщина, Полісся, Поділля, Карпати, Південь України, — а ландшафт для кожного підібрано так, щоб він нагадував рідні краї будівель. Окремо стоять «Українське село 60–70-х років XX століття», гірка вітряків і ярмаркове поле. Садиби відтворені з документальною точністю: хата, комора, клуня, криниця з журавлем, тин і садок, а інтер'єри обладнані справжніми речами — фонди музею налічують близько 100 тисяч експонатів, від одягу й рушників до гончарного посуду, музичних інструментів та дитячих іграшок.

Найстаріший архітектурний експонат — хата з села Самари на Волині, датована 1587 роком. Серед найцінніших пам'яток — дерев'яні церкви: Михайлівська з Дорогинки на Київщині, перевезена 1971 року (радіовуглецевий аналіз датує її колоди XVI століттям), майже 25-метрова П'ятницька церква з Зарубинців на Черкащині, споруджена в середині XVIII століття з міцного дуба, і Миколаївська церква 1763 року з Городища на Чернігівщині, що з'явилася в музеї 2016 року. Окремий експонат — ритуальний «дуб Перуна», знайдений 1975 року в гирлі Десни, у стовбур якого давні люди вставили дев'ять щелеп вепра.

Вітряки, ярмарки й свята

Візитівка музею — гірка вітряків: десяток дерев'яних млинів з різних куточків України на вершині пагорба, звідки відкривається панорама на весь скансен. Є тут і водяні млини, кузні, школа, сільська управа й корчма.

Музей не лише зберігає будівлі, а й живе народним календарем. Від 1978 року тут проводять етнографічні ярмарки, куди з'їжджаються гончарі, ткалі, різьбярі й ковалі з усієї країни. Тут святкують Різдво і Колодія, Трійцю й Андрія, зустрічають Святого Миколая; у сільській управі працює творча майстерня, де можна навчитися витинанки чи розпису. Влітку стелються пшеничні поля, навесні цвітуть садки довкола хат, восени діброви вкриваються золотом, а взимку засніжені стріхи нагадують різдвяну листівку. На обхід усієї території варто закласти щонайменше пів дня.