Видубицький монастир

Монастир князя Всеволода

Видубицький монастир заснував син Ярослава Мудрого, князь Всеволод Ярославич, біля своєї заміської резиденції; уперше обитель згадано в «Повісті минулих літ» під 1070 роком. Спочатку її називали Всеволодовою, а згодом — за назвою урочища. Легенда пов'язує цю назву з хрещенням Києва: кияни бігли берегом за скинутим у Дніпро ідолом Перуна й кричали «Видибай, боже!», і там, де його прибило до берега, виникли Видубичі. Тверезіша версія виводить назву від переправи: тут здавна «видибали» на берег із човнів-дубів.

Обитель стала родовим монастирем Всеволода та його сина Володимира Мономаха і була одним із осередків літописання. 1116 року видубицький ігумен Сильвестр створив тут одну з редакцій «Повісті минулих літ», а наприкінці XII століття тут писався Київський літопис.

Михайлівський собор і боротьба зі схилом

Найдавніша споруда монастиря — Михайлівський собор, збудований у 1070–1088 роках. Його поставили на самому краї кручі над Дніпром, і річка весь час підмивала берег. У 1199–1200 роках зодчий Петро Милонег на замовлення князя Рюрика Ростиславича звів масивну підпірну стіну, яку в літописі оспівав видубицький ігумен Мойсей. Стіна відсунула небезпеку на кілька століть, але в XVI столітті зсув усе ж поглинув східну частину храму разом з апсидами. Те, що лишилося, у 1766–1769 роках закрили новою стіною за проєктом Михайла Юрасова. Тому сьогодні від великого собору княжої доби стоїть лише західна частина, а обриси зниклої половини відомі з розкопок.

Бароковий ансамбль гетьманської доби

Нового розквіту монастир зазнав наприкінці XVII століття, коли його опікуном став стародубський полковник Михайло Миклашевський. Його коштом у 1696–1701 роках звели п'ятибанний Георгіївський собор — центр усього ансамблю й один із найвиразніших храмів українського бароко — та трапезну зі Спаською церквою. 1701 року собор освятив митрополит Варлаам Ясинський. У 1727–1733 роках на кошти гетьмана Данила Апостола постала дзвіниця з надбрамною церквою; згодом її надбудували за проєктом Андрія Меленського. Тоді ж ансамбль набув вигляду, який упізнав би і Тарас Шевченко: 1844 року він замалював Видубичі для свого альбому «Живописна Україна».

На монастирському цвинтарі поховані меценати Богдан і Варвара Ханенки, педагог Костянтин Ушинський, генерал Яків Гандзюк, який командував 1-м Українським корпусом і загинув 1918 року.

Радянські втрати й повернення

Наприкінці 1920-х років монастир закрили. 1936 року різьблені барокові іконостаси Георгіївського та Михайлівського соборів порубали й спалили. У будівлях розмістили сховища Академії наук, згодом — Інститут археології. У ніч на 26 листопада 1968 року пожежа знищила все внутрішнє оздоблення Георгіївського собору разом зі зібранням стародруків, що там зберігалося; обвалилися бані. У 1960–1980-х роках ансамбль відреставрувала архітекторка Раїса Бикова.

Чернече життя відновилося в 1990-х роках, коли монастир передали Українській православній церкві Київського патріархату. Тут був намісником архімандрит Епіфаній (Думенко), який 2018 року став предстоятелем Православної церкви України; відтоді Видубичі належать до ПЦУ. Відомий і монастирський хор «Видубичі», одним із перших відновив літургію українською мовою.

Що подивитися

Монастир лежить у глибокій улоговині між Печерськими пагорбами та Дніпром, а з трьох боків його оточує Національний ботанічний сад імені М. М. Гришка. Найкраща точка — у бузковому саду на схилі над монастирем: у травні Георгіївський собор видно крізь квітучий бузок, а за ним — Дніпро й лівий берег. Унизу варто обійти Михайлівський собор, де добре видно шов між давнім муруванням XI століття і стіною 1760-х років, зазирнути до Спаської трапезної та пройтися некрополем.