Михайлівський Золотоверхий монастир

Храм Святополка і перша золота баня

Монастир виріс із родинної обителі київських князів Ізяславичів. У 1050-х роках Ізяслав Ярославич, у хрещенні Димитрій, заснував у Верхньому місті монастир святого Димитрія. Його син Святополк Ізяславич 1108 року заклав тут церкву на честь свого небесного покровителя, архангела Михаїла. Її завершили 1113 року, і того ж року в ній поховали самого князя. Це був шестистовпний хрестово-банний храм із мозаїками та фресками, а позолочена баня, рідкість на той час, дала обителі назву Золотоверхої. За переказом, тут зберігалися мощі великомучениці Варвари, які привезли до Києва з Візантії.

Козацьке бароко

Під час навали 1240 року монастир пограбували, а золото з бані зняли. Наприкінці XV століття обитель відродилася вже під назвою Михайлівської. 1620 року митрополит Йов Борецький зробив її резиденцією відновленої православної Київської митрополії, і монастир став одним із центрів боротьби проти унії. 1655 року за сприяння Богдана Хмельницького верх собору знову вкрили позолоченою міддю.

У XVIII столітті давній храм обстроїли в дусі українського бароко. До нього додали приділи й нові бані, тож на початку XX століття собор мав сім верхів. У 1713–1715 роках звели муровану трапезну церкву Івана Богослова, у 1716–1719-му — триярусну дзвіницю з парадним в'їздом, а 1760 року — Економічну браму. Трапезна церква і брама вціліли до наших днів, тож це найстаріші споруди сучасного монастиря.

Знищення 1930-х

1922 року більшовики закрили монастир. Коли 1934-го столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва, на місці Михайлівської та Софійської площ задумали урядовий квартал. Рішення про знесення ухвалили ще до того, як визначили переможця архітектурного конкурсу. Мистецтвознавці, зокрема Микола Макаренко, просили зберегти хоча б давню частину собору. Макаренко відмовився підписати акт про знесення і згодом загинув у репресіях.

Влада погодилася лише на те, щоб зняти зі стін мозаїки й фрески. Їх розподілили між музеями Києва, Москви та Ленінграда, частина загинула під час Другої світової війни. Дзвіницю й собор розбирали з 1935 року, а рештки собору підірвали в серпні 1937-го. Урядовий центр так і не добудували: з усього задуму постав лише будинок, у якому нині Міністерство закордонних справ. Мощі святої Варвари перенесли до Володимирського собору, де вони зберігаються й досі.

Відтворення

Ідею відбудови обстоювали Олесь Гончар та інші діячі культури, а 1995 року відновлення монастиря оголосили державним пріоритетом. Археологи дослідили фундаменти, після чого першою відтворили дзвіницю. Будівництво собору почалося 1997 року за проєктом Юрія Лосицького. Храм відкрили 1999-го, а 28 травня 2000 року, після завершення інтер'єрів, освятили. Мозаїки й розписи виконали заново, з урахуванням збережених фрагментів. У 2001 і 2004 роках Ермітаж передав Україні частину фресок XII століття.

У грудні 2018 року, після Об'єднавчого собору, монастир перейшов до Православної церкви України, і митрополит Епіфаній відслужив тут свою першу літургію як предстоятель. З 2021 року на території діє Митрополичий дім. У березні 2026 року саме тут кілька днів прощалися з патріархом Філаретом, перш ніж провести його ходою до Володимирського собору.

Майдан і Стіна пам'яті

У ніч на 30 листопада 2013 року, після силового розгону студентів на Майдані, монастир відчинив браму для тих, хто тікав від «Беркута». Протягом наступних місяців у соборі ночували люди, а в трапезній церкві облаштували імпровізований шпиталь. У ніч на 11 грудня 2013 року дзвони Михайлівського вдарили на сполох, і до центру міста почали збиратися кияни. За переказом, востаннє на сполох тут били 1240 року. 14 травня 2025 року традицію михайлівського дзвонарства внесли до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини.

У серпні 2015 року на зовнішньому мурі монастиря з боку Трьохсвятительської вулиці з'явилася Стіна пам'яті загиблих захисників України. Від 2022 року вона розрослася на тисячі портретів, і до неї приносять квіти рідні загиблих, кияни та іноземні делегації. На Михайлівській площі навпроти у 2022 році виставляли спалену російську техніку з-під Києва.

Що подивитися

Варто зайти до собору, де відтворені мозаїки та розписи в золоті й блакиті, і до невеликої трапезної церкви Івана Богослова з розписами XIX століття. На дзвіниці працює музей історії монастиря з археологічними знахідками та розповіддю про знищення і відбудову. Куранти на дзвіниці відбивають кожну годину. Наостанок пройдіться вздовж Стіни пам'яті. Звідси п'ять хвилин до верхньої станції фунікулера і до оглядового майданчика над Дніпром і Подолом.